Українські жінки на допомогу в Ловичі. «Я не вірю, що ця війна колись закінчиться»

На площі Старий Ринок у Ловичі ми часто бачимо черги до благодійного пункту «Карітас» Ловицької єпархії. Там стоять українські жінки, які використовують їжу, хімію та засоби догляду за своїми дітьми.

Час, який вони проводять у черзі, — це розмова з ними, під час якого вони дізнаються про їхні історії. Все частіше вони виявляють тугу за сім’єю та домівкою, а тут на місці проблема – знайти роботу та вільне місце для дітей у яслах чи садках.

Іванна Федоришин з Івано-Франківська знає польську та наші сайти, бо вже приїхала працювати до ґміни Кочерева Плд. Після початку війни зняла квартиру в маєтку Старжинського в Ловичі, де вона жила з дітьми та сестрою. Їй пощастило залишити зруйновану війною Україну разом із чоловіком, який, будучи батьком трьох малолітніх дітей, міг перетнути кордон. Він працює і живе в Ленартові, тому йому не доводиться щодня їздити на роботу. — Мій брат воює в Оддесі. Ми часто розмовляємо, і я вже не вірю, що ця війна колись закінчиться, — сумно каже він.

Пані Іванна розповіла, що хотіла б піти на роботу, щоб заробляти собі та дітям і мати можливість відплатити полякам за допомогу. Однак це не так просто, адже спочатку він повинен знайти піклування про своїх синів. Поки що забезпечити місце в садочку вдалося лише найстаршому хлопчику 3,5 роки. Проблеми з пошуком роботи має і її сестра, яка, як розповідає пані Іванна, обійшла весь Лович і нічого не знайшла.

Щоб «щось зробити», сестри найняли збирання полуниці, для якої ось-ось почнеться сезон. Вони по черзі будуть відвідувати її, щоб хтось із них доглядав за дітьми. Пані Іванна наголошує, що не боїться роботи в полі, але збирання полуниці буде лише сезонним заняттям.

Найгіршим був розрив

Подібні проблеми у Дарії Посякової, яка втекла з Харкова разом із майже 3-річною донькою Нікою. З розбомбованого міста вона вибралася на машині за допомогою чоловіка. Їхній шлях із Харкова до Львова тривав 7 днів. Розрив був найгіршим, зі сльозами та невпевненістю побачити один одного знову. У Ловичі пані Дарія користується 4-кімнатною квартирою, яку ділить з тіткою та двома дітьми. За те, що вона доступна, вона надзвичайно вдячна власнику, який не бере з них грошей за оренду. Також він завжди стежить, щоб у них нічого не закінчилося.

Вона стала для них як мати

Niesamowita jest też historia Wandy Wróblewskiej ze Zdun, która sądownie stała się opiekunem prawnym dla dwóch braci: 17-letniego Volodymyra i 15-letniego Vladyslava. Ich mama jest dyrektorką szkoły i czuła moralny obowiązek, by wrócić do Ukrainy i zakończyć rok szkolny. Z kolei ojciec został powołany do Wojsk Obrony Terytorialnej. Rodzina pochodzi z okolic Winnicy. Pani Wanda poznała ich za pośrednictwem córki, która pracuje w Amerykańskim Instytucie ds. Krajów Wschodnich i przez 10 lat mieszkała w Ukrainie.

Дивовижна також історія Ванди Врублевської із Здунів, яка є законною опікункою двох братів: 17-річного Володимира та 15-річного Владислава. Їхня мати є директором школи, і вона відчувала моральний обов’язок повернутися в Україну та закінчити навчальний рік. У свою чергу, мій батько був призначений у війська територіальної оборони. Родина походить з околиць Вінниці. Пані Ванда познайомилася з ними через доньку, яка працює в Американському інституті східних країн і живе в Україні 10 років.

Хлопчики разом із мамою перетнули кордон з Польщею в ніч на 1 квітня. Пані Ванда повідомляє, що після прибуття вони були вкрай пригнічені та замкнулися в собі. Їхній брат Сергій має статус зниклого безвісти і не має з ним зв’язку, невідомо, чи живий він, хоча вся родина дуже в це вірить.

Мати Володимира та Владислава була в Польщі лише 4 дні, після чого повернулася в Україну. Раніше пані Ванда стала судовим вихователем підлітків на невизначений термін. В інтерв’ю з нами вона сказала, що взялась за це свідомо і вважає, що інакше не може. Мама перед від’їздом сказала, що треба послухати пані Ванду, бо тепер вона буде їм як мати. У побудові стосунків з хлопцями виявився той факт, що пані Ванда є психотерапевтом.

Брати навчаються дистанційно в українських школах. Пані Ванда наголошує, що з ними проблем у неї немає. Вони дуже слухняні та чемні, запитують себе, чи можуть їй чимось допомогти. У Ловичі у них є друг, з яким вони знайомі зі школи – ходять у гості. Пані Ванда організовує для них час, наприклад, їздять на велосипеді. За його словами, хлопцям бракує частіших контактів з однолітками, з якими вони могли б, наприклад, пограти у футбол.

Сім’я з нетерпінням чекає канікул, адже після закінчення навчального року мама хлопців має приїхати на деякий час до Польщі.